Короткий переказ твору Про дух законів (Шарль Луї де Монтеск'є)

У передмові автор говорить, що принципи свої він виводить із самої природи речей. Нескінченна різноманітність законів і звичаїв обумовлено аж ніяк не свавіллям фантазії: окремі випадки підпорядковуються загальним засадам, і історія кожного народу, що випливає з них як наслідок. Марно засуджувати встановлення тієї чи іншої країни, а пропонувати зміни мають право лише ті особи, які отримали від народження геніальний дар проникати одним поглядом на всю організацію держави. Головне завдання полягає в освіті, бо забобони, властиві органам управління, були спочатку забобонами народу.Якщо б автору вдалося вилікувати людей від притаманних їм забобонів, він вважав би себе найщасливішим із смертних.

Все має свої закони: вони є і у божества, і у світу матеріального, і в істот надлюдського розуму, і у тварин, і в людини. Найбільша безглуздість - стверджувати, ніби явища видимого світу управляються сліпий долею. Бог ставиться до світу як творець і охоронець: він творить за тими ж законами, за якими охороняє. Отже, справа творіння лише здається актом свавілля, бо воно передбачає ряд правил - настільки ж неминучих, як рок атеїстів. Всім законам передують закони природи, що випливають із самого пристрою людської істоти. Людина в природному стані відчуває свою слабкість, бо все призводить його в трепет і спонукає до втечі - тому світ є першим природним законом. З почуттям слабкості з'єднується відчуття своїх потреб - прагнення здобувати собі пишу є другим природним законом. Взаємний потяг, властиве усім тваринам однієї породи, породило третій закон - прохання, звернену людиною до людини. Але людей пов'язують такі нитки, яких немає у тварин, - ось чому бажання жити в суспільстві становить четвертий природний закон.

Як тільки люди з'єднуються в суспільство, вони втрачають свідомість своєї слабкості - рівність зникає, і починається війна. Кожне окреме суспільство починає усвідомлювати свою силу - звідси стан війни між народами. Закони, що визначають відносини між ними, утворюють собою міжнародне право.Окремі особи в кожному суспільстві починають відчувати свою силу - звідси війна між громадянами. Закони, що визначають відносини між ними, утворюють собою громадянське право. Крім міжнародного права, ставиться до всіх товариствам, кожне з них окремо регулюється своїми законами - в сукупності вони утворюють політичний стан держави. Сили окремих людей не можуть з'єднатися без єдності їх волі, яке утворює громадянський стан суспільства.

Закон, взагалі кажучи, є людський розум, оскільки він керує всіма народами землі, а політичні і громадянські закони кожного народу повинні бути не більше як окремими випадками застосування цього розуму. Ці закони перебувають в настільки тісних відповідності з властивостями народу, для якого вони встановлені, що тільки в надзвичайних випадках закони одного народу можуть виявитися придатними і для іншого народу. Закони повинні відповідати природі і принципам встановленого уряду; фізичним властивостям країни і її клімату - холодному, печені або помірного; якостям грунту; способу життя її народів - хліборобів, мисливців чи пастухів; ступеня свободи, яку допускають устроєм держави; релігії населення, його уподобань, багатству, чисельності, торгівлі, вдач і звичаїв. Сукупність усіх цих відносин можна назвати «духом законів».

Є три образи правління: республіканський, монархічний і деспотичний. У республіці верховна влада перебуває в руках або всього народу або частини його; при монархії управляє одна людина, але за допомогою встановлених незмінних законів; деспотія характеризується тим, що все рухається волею й сваволею однієї особи поза яких законів і правил.

Якщо в республіці верховна влада належить всьому народу, то це демократія.Коли верховна влада знаходиться в руках частини народу, таке правління називається аристократією. У демократії народ у деяких відношеннях є государем, а в деяких відносинах - підданим. Государем він є тільки в силу голосувань, якими виявляють свою волю. Воля государя є сам государ, тому закони, що визначають право голосування, є основними для цього виду правління. У аристократії верховна влада перебуває в руках групи осіб: ці особи видають закони і змушують виконувати їх, а решта народу є по відношенню до них тим же, ніж в монархії піддані по відношенню до государя. Гірша з аристократий та, де частина народу, яка кориться, знаходиться в цивільному рабстві у тієї, яка наказує: прикладом може служити аристократія Польщі, де селяни - раби дворянства. Надмірна влада, надана в республіці одному громадянину, утворює монархію і навіть більше, ніж монархію. У монархії закони охороняють державний устрій або пристосовуються до нього, тому принцип правління стримує государя - в республіці громадянин, який заволодів надзвичайною владою, має набагато більше можливостей зловживати нею, тому що не зустрічає протидії з боку законів, не передбачив цієї обставини.

У монархії джерелом будь-якої політичної і цивільної влади є сам государ, але існують також за допомогою каналів, по яких рухається влада. Знищіть в монархії прерогативи сеньйорів, духовенства, дворянства і міст, і дуже скоро ви отримаєте в результаті держава або народне, або деспотичне. У деспотичних державах, де немає основних законів, відсутні також і охороняють їх установи. Цим пояснюється та особлива сила, яку в цих країнах зазвичай набуває релігія: вона замінює безперервно чинне охоронне установа, іноді ж місце релігії займають звичаї, які шануються замість законів.

Кожен вид правління має свої принципи: для республіки потрібна чеснота, для монархії - честь, для деспотичного уряду - страх. У чесноти воно не потребує, а честь була б для нього небезпечна. Коли весь народ живе заякимось принципам, всі його складові частини, тобто сімейства, живуть за тими ж принципами. Закони виховання - перші, які зустрічає людина у своєму житті. Вони розрізняються відповідно до виду правління: у монархіях їх предметом є честь, в республіках - чеснота, в деспотіях - страх. Ні одне правління не потребує такої міри в допомоги виховання, як республіканське.Страх в деспотичних державах зароджується сам собою під впливом погроз і покарань. Честь в монархіях знаходить собі опору в пристрастях людини і сама слугує їм опорою. Але політична чеснота є самовідданість - річ завжди дуже важка. Цю чесноту можна визначити як любов до законів і вітчизні - любов, що вимагає постійного переваги суспільного блага особистому, лежить в основі всіх приватних чеснот. Особливу силу ця любов отримує в демократіях, бо тільки там управління державою довіряється кожному громадянину.

У республіці чеснота є дуже проста річ: це любов до республіки, це почуття, а не ряд відомостей. Воно настільки ж є останній людині в державі, як і тому, хто займає в ньому перше місце. Любов до республіки в демократії є любов до демократії, а любов до демократії є любов до рівності. Закони такої держави повинні всіляко підтримувати спільне прагнення до рівності. У монархіях і в державах деспотичних ніхто не прагне до рівності: навіть думка про це нікому не приходить в голову, бо кожен там прагне до підвищення. Люди найнижчого положення бажають вийти з нього лише для того, щоб панувати над іншими людьми. Оскільки принципом монархічного правління є честь, закони повинні підтримувати знати, яка є, так би мовити, і творець і створення цієї честі. При деспотичному правлінні не потрібно мати багато законів: все тримається на двох-трьох ідеях, а нових і не потрібно. Коли Карл XII, будучи в Бендерах, зустрів деякий протидія своїй волі з боку сенату Швеції, він написав сенаторам, що пришле командувати ними свій чобіт. Цей чобіт командував б не гірше деспотичного государя.

Розкладання кожного правління майже завжди починається з розкладання принципів. Принцип демократії розкладається не тільки тоді, коли втрачається дух рівності, але також і тоді, коли дух рівності доводиться до крайності і кожен хоче бути рівним тим, кого він обрав в правителі. У такому випадку народ відмовляється визнати ним же самим призначені влади і хоче все робити сам: радитись замість сенату, керувати замість чиновників і судити замість суддів. Тоді в республіці вже немає місця для чесноти. Народ хоче виконувати обов'язки правителів, значить, правителів вже не поважають. Аристократія терпить збитки, коли влада знаті стає довільною: при цьому вже не може бути чесноти ні в тих, які керують, ні в тих, якими керують. Монархії гинуть, коли мало-помалу скасовуються прерогативи станів і привілеї міст. У першому випадку йдуть до деспотизму всіх, у другому - до деспотизму одного. Принцип монархії розкладається також, коли вищі посади в державі стають останніми ступенями рабства, коли сановників позбавляють поваги народу і звертають їх на жалюгідне знаряддя свавілля. Принцип деспотичної держави безперервно розкладається, тому що він є хибним за самою своєю природою. Якщо принципи правління розклалися, найкращі закони стають поганими і звертаються проти держави; коли принципи здорові, навіть погані закони виробляють такі ж наслідки, як і хороші, - сила принципу все собі підкорює.

Республіка по природі своєї вимагає невеликій території, інакше вона не втримається. У великій республіці буде й більше багатства, а отже, і непомірні бажання. Монархічна держава має бути середньої величини: якщо б воно було мало, то сформувалося б як республіка, а якщо б було дуже велике, то перші особи держави, сильні по самому своєму становищу, знаходячись далеко від государя і маючи власний двір, могли б перестати йому коритися - їх не налякала б загроза занадто віддаленою і уповільненою кари. Великі розміри імперії - передумова для деспотичного правління.Треба, щоб віддаленість місць, куди розсилаються накази правителя, врівноважувалася швидкістю їх виконання; щоб перепоною, яка стримує недбалість з боку начальників віддалених областей, служив страх; щоб уособленням закону була одна людина.

Невеликі республіки гинуть від зовнішнього ворога, а великі - від внутрішньої виразки. Республіки охороняють себе, з'єднуючись один з одним, а деспотичні держави заради тієї ж мети відокремлюються і, можна сказати, ізолюються одна від одної. Жертвуючи частиною своєї країни, вони спустошують околиці і звертають їх у пустелю, внаслідок чого ядро держави стає недоступним. Монархія ніколи не руйнує сама себе, проте держава середніх розмірів може піддатися навалі - тому у монархії є фортеці для захисту кордонів і армії для захисту цих фортець . Найменший клаптик землі обороняється там з великим мистецтвом, завзятістю і мужністю. Деспотичні держави здійснюють один проти одного навали - війни ведуться тільки між монархіями.

У кожній державі є три роди влади: влада законодавча, влада виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права цивільного. Останню владу можна назвати судової, а другу - просто виконавчою владою держави. Якщо влада законодавча і виконавча будуть поєднані в одній особі чи установі, то свободи не буде, тому що можна побоюватися, що цей монарх або цей сенат почнуть створювати тиранічні закони для того, щоб так само тиранічно застосовувати їх. Не буде свободи і в тому випадку , якщо судова влада не відділена від законодавчої і виконавчої.Якщо вона сполучена з законодавчою владою, то життя і свобода громадянина виявляться у владі сваволі, тому що суддя буде законодавцем.Якщо судова влада сполучена з виконавчою, то суддя одержує можливість стати гнобителем. Добродії, які прагнули до деспотизму, завжди починали з того, що об'єднували в своїй особі всі окремі влади. У турків, де ці три влади з'єднані в особі султана, царює страхітливий деспотизм. Зате англійцям вдалося за допомогою законів встановити прекрасну систему рівноваги влади.

Політичне рабство залежить від природи клімату. Надмірна спека підриває сили і бадьорість людей, а холодний клімат надає розуму і тілу відому силу, яка робить людей здатними до дій тривалим, важким, великим і відважним.Це розходження можна спостерігати не тільки при порівнянні одного народу з іншим, але й при порівнянні різних областей однієї і тієї ж країни: народи Північного Китаю мужніше, ніж народи Південного Китаю; народи Південної Кореї поступаються в цьому відношенні народів Північної Кореї. Не слід дивуватися, що легкодухість народів жаркого клімату майже завжди приводило їх до рабства, тоді як мужність народів холодного клімату зберігало за ними свободу. Потрібно додати, що остров'яни більш схильні до свободи, ніж жителі континенту. Острови бувають звичайно невеликих розмірів, і там важче вживати одну частину населення для пригнічення іншої.Від великих імперій вони відокремлені морем, яке перетинає шлях завойовникам і заважає надати підтримку тиранічному правлінню, тому остров'янам легше зберегти свої закони. Великий вплив на закони надає торгівля, бо вона зцілює людей від тяжких забобонів. Можна вважати майже загальним правилом, що скрізь, де звичаї лагідні, там є і торгівля, і скрізь, де є торгівля, там і звичаї лагідні. Завдяки торгівлі всі народи пізнали звичаї інших народів і змогли порівняти їх. Це призвело до благотворним наслідків.Але дух торгівлі, з'єднуючи народи, не з'єднує приватних осіб. У країнах, де людей надихає тільки дух торгівлі, всі їхні справи і навіть моральні чесноти стають предметом торгу. Разом з тим дух торгівлі породжує в людях почуття суворої справедливості: це почуття протилежно, з одного боку, прагнення до грабежів, а з іншого - тим моральним чеснотам, які спонукають нас не тільки переслідувати неухильно власні вигоди, а й поступатися ними заради інших людей. Можна сказати, що закони вдосконалюють торгівлі звичаї з тієї ж причини, по якій вони їх гублять. Торгівля розбещує чисті звичаї - про це говорив ще Платон. Одночасно вона шліфує і пом'якшує варварські звичаї, бо досконале відсутність торгівлі призводить до грабежів. Деякі народи жертвують торговими інтересами заради політичних. Англія завжди жертвувала політичними інтересами заради інтересів своєї торгівлі. Цей народ краще за всіх інших народів світу зумів скористатися трьома елементами, що мають велике значення: релігією, торгівлею і свободою.Московія хотіла б відмовитися від свого деспотизму - і не може. Торгівля, щоб зробитися міцної, вимагає вексельних операцій, але вексельні операції знаходяться в суперечності з усіма законами цієї країни. Піддані імперії, подібно рабам, не мають права без спеціального дозволу ні виїхати за кордон, ні переслати туди своє майно - отже, вексельний курс, що дає можливість переводити гроші з однієї країни в іншу, суперечить законам Московії, а торгівля за своєю природою суперечить таких обмежень .

На закони країни сильний вплив робить релігія. Навіть між помилковими релігіями можна знайти такі, які найбільш відповідають цілям суспільного блага - вони хоч і не ведуть людину до загробному блаженства, однак можуть чимало сприяти його земного щастя. Якщо порівняти один тільки характер християнської та магометанської релігії, слід беззастережно прийняти першу і відкинути другу, тому що набагато очевидніше, що релігія повинна пом'якшувати звичаї людей, ніж те, яка з них є істинною. Магометанські государі безперестанку сіють навколо себе смерть і самі гинуть насильницькою смертю. Горе людству, коли релігія дана завойовником.Магометанська релігія продовжує викликати у людей той самий дух руїни, який її створив. Навпаки, християнської релігії чужий чистий деспотизм: завдяки настільки наполегливо пропонуються євангелієм лагідності вона противиться неприборкане гніву, спонукає государя до самоправності і жорстокості. Тільки християнська релігія завадила деспотизму утвердитися в Ефіопії, незважаючи на обширність цієї імперії та її поганий клімат - таким чином всередині Африки осілися звичаї і закони Європи. Коли два століття тому християнську релігію спіткало нещасливе поділ, північні народи прийняли християнство, південні ж залишилися католиками. Причина цьому та, що у північних народів існує і завжди буде існувати дух незалежності і свободи, тому релігія без видимого глави більш відповідає духу незалежності цього клімату, ніж та, яка має подібного главу.

Свобода людини полягає головним чином у тому, щоб його не примушували робити дії, які закон йому не наказує. Почала державного права вимагають, щоб кожна людина підкорявся кримінальній і цивільного права тієї країни, в якій він знаходиться. Ці початку були жорстоко порушені іспанцями в Перу: інкові Атауальпа можна було судити лише на підставі міжнародного права, а вони судили його на підставі державного та громадянського права. Але верхом їх нерозсудливості було те, що вони засудили його на підставі державних і цивільних законів своєї країни.

Дух поміркованості повинен бути духом законодавця, бо політичне благо, як і благо моральне, завжди знаходиться між двома межами. Наприклад, для свободи необхідні судові формальності, але число їх може бути настільки велике, що вони стануть перешкоджати цілям тих самих законів, які їх встановили: при цьому громадяни втратять свободу і безпеку, обвинувач не буде мати можливості довести звинувачення, а обвинувачений - виправдатися. При складанні законів має дотримуватися відомі правила. Склад їх повинен бути стислим. Закони дванадцяти таблиць служили зразком точності - діти заучували їх на пам'ять. Новели ж Юстиніана були настільки багатослівні, що їх довелося скоротити. Склад законів повинен бути простим і не допускати різних тлумачень. Закон Гонорія карав смертю того, хто купував вільновідпущеника, як раба, або ж завдавав йому занепокоєння. Не варто було вживати настільки невизначений вираз. Поняття завданої людині занепокоєння цілком залежить від ступеня його вразливості. Закони не повинні вдаватися в тонкощі: вони призначені для людей посередніх і містять в собі не мистецтво логіки, а здорові поняття простого батька сімейства. Коли закон не потребує винятки, обмеження і видозмінах, то краще всього обходитися без них, оскільки такі подробиці тягнуть за собою нові подробиці.Ні в якому разі не можна давати законам форму, яка противна природі речей: так, в проскрипції принца Оранського Філіп II обіцяв п'ять тисяч екю і дворянство того, хто вб'є - цей король одночасно потоптав поняття честі, моральності і релігії. Нарешті, законами повинна бути властива відома чистота. Призначені для покарання людської злоби, вони повинні самі володіти досконалою непорочністю.